ГАЙДАМАЦЬКЕ
Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій
вороне мій,
мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
у курних степах, по кураях, по рідних селах, по
містах,
чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс
угору.
Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь
темінь літ
свій фосфорований вогонь — не залякаєш в
сні цвинтарному:
хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи
амінь.
Мені зарано ще амінь казати. Так, іще зарано
мені.
Я з вітром вирвусь — і на степ. Я й
непритомний утечу
межи очей, пожежі брів, осклілими глухими
шкельцями.
Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить
круглий шурхіт
молочаїв, суріп і грициків і стежка геть до лісу
стелеться.
Ти думаєш — уже піймав? Що, може, очі
зав'язав,
геть голову забрив мою, у москалі віддав
навіки-віків?
А я дремену й не верну і обмину і згадку й
засідку.
Перехова мене байрак, допоки день як день
не виткається.
А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть
спочилі,
і на Летичів подамось, перегородим шлях як
греблею,
наскочить пан — то і жупан, і гаманець —
кріпацький чинш —
все видерем, йому ж залишимо лиш грішну
душу й слово тепле.
Тож, чорний вороне, замовч і головоньки не
мороч,
бо так накрячеш — що аби уже й добрався б
до товариша...
а десь самотній упаду, а вмру — ніхто й не
стулить очі...
А то —- ще й хворим підберуть — і на Сибір
відправлять маршем.
1964—1965
View more