5 ранку, нас утюжать артою. Ковтаємо пилюку в підвалі. По рації інфа: 2- 300 та 1- 200. Чекаємо як арта переключається на сусідів та стихає. Вискакуємо на позицію. Важкий 300- осколки пробили шолом, відкрита черепно- мозкова. Другий- легкий. 200- не забираємо, немає як, арта починає місити посадку підбираючись до нас. Грузим поранених, все на автоматі по роками напрацьованій схемі. Дихання стабільне. Свідомість відсутня. Вискакуємо на точку передачі, по дорозі максимально стабілізувавши стан. Він в комі. Передаємо лікарям, оглядаю каску, в ній шматок мізків. По дорозі за 200 обговорюємо шанси пораненого. Вискакуємо на позицію. Тіло вже починає пахнути, зі спини вивалені всі нутрощі. Пакуємо в мішок. Вискакуємо в більш менш тил. Общукуємо, знаходимо документи, фотографуємо, підписуємо мішок. Передаємо евакобригаді. Летим на точку. П'ємо каву. Ліземо знову в підвал, арта їхня щоб вам повилазили бурульки на оках.
Це один з моїх днів, вище описане це ~2 години за день. Сни? Я бачу сни, трохи тривожні та метушливі, шукаю після них чи то рацію чи то рюкзак невідкладки. Інколи сниться дім, теплі сни, важко описати їх. Але так рідко що такі сни як свято.

View more

Моя логіка в побудові відповіді на це питання для вас буде зовсім не зрозумілою. Якщо точніше- відповідь почуєте але не усвідомите. Усвідомити це можна тільки на краю прірви, коли вітер хитає ваше тіло то в сторону смерті то в сторону спасіння. Вітер що пахне димом, порохом, страхом та надією. Жити не складно, якщо цінуєш життя. Тоді ти пристосовуєшся ступнями під кожну сходинку якою йдеш, все стає легким, доступним. Те що маєш стає підігнаним мікрометром під те що потребуєш. Але в цьому всьому куди складніше не жити а саме вижити. От що складно, коли не все залежить від тебе. Як би сильно ти не старався вижити, кому б не клявся повернутись це не виправить того що вже вирішено. Тут вже залишається надія, молитва, віра і ще все що там на думку спадає з подібного. Та можна бурмочити ще до світанку, подібні питання заляпані філософією і більш менш вичерпна відповідь не вміститься навіть в десять (чи дев'ять?) хвилин розмови з людиною далекою від цього. Інша справа говорити про це з тим хто тут, поруч. Діалоги вичерпні але глибокі як задум Бога відносно України.

View more

Добряче заїбатись.
Але я не про це. Роздумую про цей рік що минув, минулого року в цей день я сидів на позиції поблизу Зайцево, що під Бахмутом, ми з пацанами були в піднесеному дусі що можна дамбіть не тільки бамбас. Не володіючи повністю інформацією ми надіялись що підемо на штурм Горлівки з дня на день і натирали свої гвинтівки сльозами деенерівських вдів. Але тоді Донбас був найбезпечнішим місцем, важкі бої прийшли згодом і багато з побратимів рвались у бій до себе додому, на Харківщину, Чернігівщину, Сумщину. Я попросив всіх своїх рідних виїхати за кордон щоб душа моя була спокійна і думки про безпеку рідні не тривожили мене в гарячі моменти бою. Тоді ще були живі багато з тих хлопців хто згодом загине, ми жартували зі смерті виколупуючи іронію з кожної посмішки. Тепер не смішно, і оплакувати їх ще не достатньо часу. Зараз пишу це теж з Донбасу, з двома пораненнями за спиною та не бажанням будувати плани. Бо ж які плани, якщо часу збудувати бліндаж навіть немає. Ми сильніші ніж раніше, вистоїмо та переможемо. Та ми віддали забагато щоб навіть після перемоги, коли русня буде закидувати нас репараціями та доживати свої роки навколішки у потребі нашого прощення дати їм його. Ні, можливо, я і зможу протягнути руку руському, але в руці тій буде зброя, яка, звичайно ж, вистрелить.

View more