Почну з останнього питання: єдиний висновок із цього досвіду - я цілком би без нього обійшлася і спокійнісінько б собі жила. Бо вибір між "хуйово" і "ще гірше" ніколи не буває правильним, і тобі потім жити з цим усе життя.
Спершу я завжди стараюся згладити гострі кути, але це ніколи не працює і доводиться робити напролом. Особливо коли з тебе вижали всі соки, і від тебе залишився лиш оголений нерв.
Приймати складні рішення і нести за них відповідальність - не одне і те ж. Оглядаючись назад, зрозуміла, що після безвиході мені простіше спалити всі мости і ніколи не ритися про те в пам'яті, щоб нічого не нагадувало, наче й не зі мною було.
У всіх є травматичний досвід, але знаю безліч людей, що прямо упиваються своїми стражданнями, і прокручують у голові все знов і знов. Я не кажу зараз про перший рік особистої трагедії, коли пекельно болить, а загалом про весь час.
____
Після 2-ох таких досвідів трохи ходила в терапію, бо не вивозила. Першого разу, зі скрипом, допомогло (та як зараз бачу, насправді ж кинуло в іншу крайність). Другого разу ледь не потрапила в німецьку психіатрію і втекла до Польщі 👍🏻 і ковтала по 9-12 пігулок на день, бо інакше не могла існувати у відносно адекватному стані.
________
Відчуваю полегшення лише через творчість та фантазію. Малюю. Багато сплю. Безцільно блукаю містом. Але це не панацея, а лише спосіб зайняти мізки чимось іншим на короткий час.

View more

5 років тому на сесії у психолога я почула питання "щоб що?", і це буквально перевернуло моє життя. І є такі цілі, на які ти працюєш з усіх сил, бо отримаєш за це винагороду. Навіть якщо важко, боляче і страшно. І не здаєшся. Всі ж щось роблять задля перемоги, чи не так? Я от хочу в свої бірюзові стіни і на своє ліжко, говорити рідною мовою не лише в інтернеті, або хоча б не переживати за дорогих мені людей.
Думаю, з оцим все ясно. А є ще й нав'язані цілі. Типу, закінчити музичну школу чи вийти заміж за багатого, мабуть кожен з нас не виправдав якихось сподівань своїх батьків чи близьких людей, бо знову ж таки - щоб що? І можеш хуярити роками задля відчуття якоїсь гордості, але ходиш як обісцяний, нє-нє, то золотий дощ, вмийтеся і напийтеся.
Коли опускаються руки - найкраще, що можна зробити, це дослухатися власної інтуїції. І не боятися кидати справу, навіть якщо вкладено ого-го. По собі знаю, усе найкраще дається просто так і без зусиль. Щасливий збіг. Щось чарівне. Магія, якої не ждеш.
7 років дерлася кар'єрними сходами як педагог і науковець. І шо? Пустила коріння у Польщі, і якось некомільфо усе руйнувати. І шо? Хуйові стосунки, які тупо мене нищать, але вже не перший рік, сім'я, бізнес, діти.. і шо??
Від того, що будеш більше працювати, швидше станеш віслюком.
Життя багатоваріантне, і дійсно треба відрізняти свої цілі від нав'язаних, чи від не закритих травм. Бо іноді досягнувши своєї мети - ніби прокидаєшся з бодуна, і розумієш, що воно було того не варте.
А щоб не впасти духом посеред шляху.. треба бути максимально чесним із собою. Розуміти "щоб що?".

View more