Вже звик що світло вимикають?

Коли іду зі свічкою по хаті, моя уява вимальовує дивні речі: ніби я така собі мадам, одягнена в довгу розкішну сукню з криноліном, що блукає в ошатному середньовічному замку. Закручені каштанові пасма волосся спадають на оголені плечі, по яким пробігає прохолодний дух сирого коридору. А свічка — це старовинний, вирізьблений вручну, канделябр. Вона злегка тремтить від моїх рухів, вимальовуючи на стіні чудернацькі силуети. Язички тягнуться до тіла, не даючи йому остаточно покритися мурахами. Тихі кроки відгукуються легким відлунням по старих стінах. Я, немов та освітлена примара, пересуваюся по кімнатах і коридору чи то шукаючи когось, чи то не маючи іншої розваги, бо пані втекла від шанованого товариства нудних вельмож, які вже всоте говорять про політику і погоду.
А молода душа прагне пригод, подорожей та шалених емоцій, від яких пульсує адреналін в крові. Натомість я змушена блукати похмурими світлицями і шукати вихід із цього безкінечного лабіринту, де на кожному повороті чекає черговий ряд дверей, а ти маєш право зайти лише в одні. Я йду вперед і не осмілююся повернутися, бо боюся заблукати в цій темряві. Найбільше випробування - це встигнути знайти вихід, перш ніж погасне остання свічка на канделябрі.

View more