ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Сьогодні я мала честь побувати на похороні івано-франківського хлопчини Романа Гурика (нехай земля йому буде пухом).
Це був мій перший похорон.На щастя, в моїй сім"ї такі нещастя, як чиясь смерть, трапляються вкрай рідко.
Я намагалась поставити себе на місце мами цього парубка. Як це, втратити рідного сина? Єдиного сина? Дай Бог, щоб ніхто ніколи цього не відчував, бо це ж так жахливо.
Мені було важко усвідомлювати, куди я потрапила. Такого скупчення людей у нашому місті я не бачила вже давно. Та що там, взагалі ніколи не бачила. Здавалось, всі жителі вилізли зі своїх нір, щоб провести в останню путь героя з Івано-Франківська. Що ж я почувала в цей момент? Нічого. Суцільна пустота всередині. Якісь недопочуття. Я відчувала, що ось-ось заплачу, однак так і не змогла видушити з себе жодної сльозинки.
Атмосфера навколо - гнітюча. Жінки плачуть, чоловіки ледве стримуються. Перед початком процесії всі люди вишикувались по краях дороги, що вела від "Просвіти" до ОДА. Навпроти мене стали студенти Прикарпатського університету (там вчився Роман). На шматках тканини у них було написано "Честь і слава", "Небесна сотня" і тому подібне. Десятки прапорів України. Раптом всі починають кричати "Герой! Герой", "Герої не вмирають!". В мене мурашки по шкірі. Люди підхоплювали будь-який крик і вітер ніс його далеко, як мені здавалось, за околиці міста, бо той клич важко було не почути. Здавалось, народ може кричати цілий день.
Я знаходилась в епіцентрі подій. Люди підхоплювали мене з усіх сторін і несли кудись за собою. Серед них більшість була такою ж, як я: людьми, що ніколи й не бачили на власні очі Романа. Не знали, що це за людина, який в нього характер, де він живе, чи є в нього кохана. Але вони знали напевне: він поліг там, на Майдані, заради нас. Заради того, щоб ми жили краще. Він боровся за нашу свободу. Він не хотів би, щоб його жертва була даремно. Саме тому усе місто проводжало його, саме тому він має честь спочивати з миром в тому місці, де поховані деякі українські герої: у меморіальному сквері.
Те через деякий час почало задаватись, що деякі прийшли на похорон задля забави, або ж просто, щоб прогуляти пари/уроки. Почалась незрозуміла штовханина. Ще й частина почала все фотографувати або знімати на камери. Треба ж мати на згадку декілька світлин, як ховали героя України. Єдине, що мене неприємно вразило - це те, що люди мимохіть перетворили похорон на мітинг. З усіх сторін було чути "Слава Україні - Героям слава", "Слава нації - смерть ворогам", "Україна - понад усе"... Так, це, звичайно, приємно та захоплююче, коли в повітрі літає войовничий дух, дух свободи. Але криків було надто багато, а чого забагато - те не здорово.
____________________________
Цілий день у моїй голові крутяться думки навколо Романа та його смерті. То ж ці думки я вирішила викласти тут, розповісти, що й до чого. Якщо у Вас вистачило сил та терпіння, щоб прочитати ці записки "української самашедшої", то дякую за увагу :3
Це був мій перший похорон.На щастя, в моїй сім"ї такі нещастя, як чиясь смерть, трапляються вкрай рідко.
Я намагалась поставити себе на місце мами цього парубка. Як це, втратити рідного сина? Єдиного сина? Дай Бог, щоб ніхто ніколи цього не відчував, бо це ж так жахливо.
Мені було важко усвідомлювати, куди я потрапила. Такого скупчення людей у нашому місті я не бачила вже давно. Та що там, взагалі ніколи не бачила. Здавалось, всі жителі вилізли зі своїх нір, щоб провести в останню путь героя з Івано-Франківська. Що ж я почувала в цей момент? Нічого. Суцільна пустота всередині. Якісь недопочуття. Я відчувала, що ось-ось заплачу, однак так і не змогла видушити з себе жодної сльозинки.
Атмосфера навколо - гнітюча. Жінки плачуть, чоловіки ледве стримуються. Перед початком процесії всі люди вишикувались по краях дороги, що вела від "Просвіти" до ОДА. Навпроти мене стали студенти Прикарпатського університету (там вчився Роман). На шматках тканини у них було написано "Честь і слава", "Небесна сотня" і тому подібне. Десятки прапорів України. Раптом всі починають кричати "Герой! Герой", "Герої не вмирають!". В мене мурашки по шкірі. Люди підхоплювали будь-який крик і вітер ніс його далеко, як мені здавалось, за околиці міста, бо той клич важко було не почути. Здавалось, народ може кричати цілий день.
Я знаходилась в епіцентрі подій. Люди підхоплювали мене з усіх сторін і несли кудись за собою. Серед них більшість була такою ж, як я: людьми, що ніколи й не бачили на власні очі Романа. Не знали, що це за людина, який в нього характер, де він живе, чи є в нього кохана. Але вони знали напевне: він поліг там, на Майдані, заради нас. Заради того, щоб ми жили краще. Він боровся за нашу свободу. Він не хотів би, щоб його жертва була даремно. Саме тому усе місто проводжало його, саме тому він має честь спочивати з миром в тому місці, де поховані деякі українські герої: у меморіальному сквері.
Те через деякий час почало задаватись, що деякі прийшли на похорон задля забави, або ж просто, щоб прогуляти пари/уроки. Почалась незрозуміла штовханина. Ще й частина почала все фотографувати або знімати на камери. Треба ж мати на згадку декілька світлин, як ховали героя України. Єдине, що мене неприємно вразило - це те, що люди мимохіть перетворили похорон на мітинг. З усіх сторін було чути "Слава Україні - Героям слава", "Слава нації - смерть ворогам", "Україна - понад усе"... Так, це, звичайно, приємно та захоплююче, коли в повітрі літає войовничий дух, дух свободи. Але криків було надто багато, а чого забагато - те не здорово.
____________________________
Цілий день у моїй голові крутяться думки навколо Романа та його смерті. То ж ці думки я вирішила викласти тут, розповісти, що й до чого. Якщо у Вас вистачило сил та терпіння, щоб прочитати ці записки "української самашедшої", то дякую за увагу :3