Це сталося цієї весни. Кішка вперше народила 2 кошенят. Взагалі, скільки себе пам'ятаю, ми завжди тримали тільки котів, кішок ніколи не брали, бо потім що робити з її приплодом? Тому для мене маленькі кошенята — це було справжнє диво та новизна! Я їх із самих перших днів почала бавити, гладити, милуватися ними. Коли трішки підросли, вже брала на руки, вони по мені лазили та мило пищали 😊
Потім кішка перейшла з кошенятами на моє ліжко, вони там постійно тусувалися, спали біля мене на подушці, просто біля обличчя, на шиї бувало)) Хоч мені було трохи незручно самій спати через це, але і водночас приємно, що вони так робили, тому я терпіла.
Я назвала кошенят Бабай та Шпротик. До Бабая якось у мене не було тісної прив'язки, він помер перший. І хоч було шкода, проте я пережила це нормально. Шпротик же був дуже рухливим, постійно бігав, лазив десь, щось винюхував, він же і їсти швидко почав ковбасу та м'ясо, з рук його годувала. І до лотка вже починав навіть сам бігати. Проте у нього була якась проблема із органами, були виділення із гною, з часом не міг сходити на лоток. Так сталося, що за пару днів його не стало, бо в нього сечовий міхур луснув... Це для мене була величезна трагедія. Я досі коли це все згадую — реву, бо просто не можу забути, не можу не уявляти, як він мучився. А я не могла дивитися на це, тому рідко підходила погладити... А що, якщо він думав, що нікому не потрібний у той момент? Це так нестерпно боляче, воно стискає мені груди досі😭 Я тоді 2 дні ридала, поки він помирав, і після смерті вночі мене декілька днів душило, навіть мама приходила заспокоювати, бо я дуже довго плакала. Не можу спокійно переглядати фото дотепер †